#24Feb2022  У кожного з нас є своя історія про цей день. Ось моя

Я настільки не вірив в можливість раптового початку війни, що запланував зустріч з новим клієнтом на 25-е в Бердичеві. Точніше, це була ціла подорож. 22-го і 23-го у мене були дві великі нервові наради на поточному проекті в Кременчузі й звідти я планував поїхати в Білу Церкву, щоб там заночувати в готелі і рано вранці вирушити до Бердичєва. Пам’ятаю, що 22.02. ми обідали з @Андрієм Іванчиковим в кафе біля Крюківського вагонобудівного заводу, і він мене спитав, що я думаю, «скоро почнеться ?». От це питання я пам’ятаю, а свою відповідь - ні. Скоріш за все нічого конкретного я про це в той момент і не думав.

В готель у Білій Церкві я приїхав 23.02.22 вже пізно ввечері, там на мене чекав @Олександр Шмигля, разом з яким ми і планували їхати до нового клієнта. Рано вранці нам було вирушати в дорогу, тож ми повечеряли, вже не пам’ятаю чи пили щось окрім чаю чи ні, і полягали спати. Я прокинувся о 05:00 і пішов в бар на першому поверсі снідати. Саша спустився за кілька хвилин. Перші вибухи пролунали десь в 05:30, тоді вони ще не сприймалися за вибухи, щось пару раз гримнуло, почала волати сигналізація чиєїсь машини. Виповз з кімнати відпочинку заспаний охоронець та ввімкнув телевізор. В телевізорі був Путін, який промовляв про початок «спеціальної воєнної операції».

Дивно, але тієї миті те, що я відчув, можна було б описати словами «ну, нарешті». На протязі декількох тижнів перед цим було стільки галасу навколо очікуваного початку війни, що сам цей початок вже ніяких інших емоцій, окрім полегшення, у мене не викликав. Стало ясно, що в Бердичів ми не їдемо. Пішли назад в номер, купили через інтернет квитки на потяг до Запоріжжя і вирушили на вокзал. Поїзди нормально ходили, на вокзалі було майже порожньо, ніхто ще нікуди не евакуйовувався. Мабуть тому я звернув увагу на купку молодих індусів, які створювали галасливу чергу біля квиткових кас. Не можу сказати, що масштаб лиха тоді якось добре усвідомлювався. Пам’ятаю, що вже в поїзді на Запоріжжя мені телефонував @Дмитро Бречко, який проводив навчання клієнтів на проекті в Мелітополі, і доповідав, що він встиг на останню маршрутку і вже виїхав з міста. А я наївно спитав, навіщо так поспішати, може варто закінчити навчання хоча б однієї групи. З його емоційної відповіді було зрозуміло, що бої вже йдуть на околицях міста. Втім я все одно не дуже повірив, списав на загальну паніку.

З воєнкомату зателефонували вранці 25-го. Я почав збирати речі. На це і різні інші клопоти пішов майже цілий день, і поїхав я в воєнкомат вже наступного ранку. Ну, тобто про цей день, 25 лютого, здається можна було б написати окрему розповідь, але зараз я вже майже нічого не пам’ятаю, окрім загального фону із облич знервованих, заплаканих жінок - дружини, доньки, сусідок по дому...

Вранці 26-го в воєнкоматі народу було дуже багато, загалом звичайні хлопці, втім ніде правди діти, дехто з глибокого похмілля. Ну, таке - стрес. Нас записували в якісь списки, і далі ми йшли в актовий зал на другому поверсі, де всі сиділи, стояли і чекали. Актовий зал був заповнений вщент. З воєнкомату зателефонували знову, я відповів, що вже і так тут. Відчувався безлад. Працівники воєнкомату метушились, пакували речі, і ми допомагали їм вантажити на відкриті вантажівкі величезні важкі ящики з документацією. Вантажівки одразу виїзжали з двору. Поки те се, роззнайомився з декількома хлопцями, одним з яких бів 74 літній дідуган, що назвався «Єгоровіч». Згодом нас почали шикувати і розсаджувати в автобуси, але Єгоровіч запропонував поїхати за автобусами на його автівці, бо він на ній приїхав у воєнкомат і не хотів тут кидати. Так і зробили. В автівці нас зібралося четверо, такий спонтанний «мінометний розрахунок», але я, нажаль, імен нікого, окрім Єгоровіча, вже не пам’ятаю.

Приїхали ми кудись на околицю міста десь на трасі Харків-Сімферополь. Не знаю, що це за місце. Мабуть, аграрне господарство якесь. Великий двір огороджений бетонним забором, декілька одно-двоповерхових будинків. Ми вишикувались в довжелезну чергу до одного з цих будинків. Видавали зброю. Біля ґанку стояли ящики, люди в формі діставали звідти автомати і записували кожного в якийсь список. Все відбувалось дуже повільно. Пізніше, вже в армії, мені самому доводилось складати такі списки, звичайний сержантський клопіт, називається «ВІДОМІСТЬ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗБРОЇ», якийсь додаток до якогось наказу. Але тоді це здавалось чимось на кшталт церковного обряду посвячення в ченці :)

Тих, хто вже отримав автомати, вивозили з двору кудись на відкритих вантажівках, але черга була такая велика, що це не дуже позначалось на загальному прогресі. Сутеніло. Приїхала польова кухня. Можна було трохи відволіктись на кашу та чай. Втім, опівночі стало зрозуміло, що ми не отримаємо автомати і до ранку. Що робити було не дуже ясно, ніхто нами не командував, і було не зрозуміло чи хтось керує всим цим взагалі. Тому командування нашим «розрахунком» взяв на себе Єгоровіч. Його автівка біла припаркована неподалік й він запропонував поїхати по домівках і поспати, а завтра вранці знов зустрітися у воєнкоматі і вже діяти за обставинами. Це було дуже мудре рішення, тому, звісно, ні в кого не виникло ніяких заперечень :)

Вранці 27.02. народу біля воєнкомату було менше, а порядку - більше. Ми всі знов записались в якісь списки і тут з’ясувалось, що Єгоровіч не підходить Збройним Силам за віком. Він дуже засмутився, без жартів, ледь не плакав. Але додому одразу не поїхав, дочекавсь поки нас почнуть завантажувати в автобуси. Обмінялись телефонами, обнялись, попрощались, поїхали. Цього разу нас привезли на Уральські казарми, і це вже було схоже на реальну армію, тобто на більш-менш впорядкований процес. Артилерія, боги війни :)

Так я став артилерістом. 28.02 мій перший ранок в казармі, 06.03 розрахунки вже були позиціях і вели вогонь, а 11.03 в нашій батареї з’явився перший 200-й. Таке життя. Бути українцем - серйозна справа, дехто так нас боїться, що готовий вбити. Пам’ятаймо про це завжди, а особливо в цей день!

Сергій Бутенко, ТОВ «ПРОКОМ»

24.02.2024 р.